Кузів О.

Пристиглі важкі грона винограду промовисто глипають на мене з-поміж листя. Обережно зриваю їх, стараючись не зранити бодай ягідки чужої душі, а вдома вже чавлю-витискаю з нього сік, що аж бризкає навсібіч. У величезний бутель із грубого скла, що стоїть на видному місці, вперлося, аби перепочити, сонце — і сік заграв, ...

Життя, як млин, котрий тре, розтирає на порох зерно, просіює крізь віячку, залишаючи лише найпотрібніше... Отак і з людськими долями... І хто спромігся вирости здоровим душею, тому і сито-віячка не такі страшні, бо якщо кожен з нас і падає, то не кожному вдається встати, а коли кожен з нас і ...